Агресивність:                                                                                

Агресія— це енергія подолання, боротьби, відстоювання своїх прав та  інтересів. Ця сила необхідна дитині для того, щоб досягти своєї мети, протистояти перешкодам. Небажаною є не сама по собі агресія, а неприйнятні форми її прояву: звичка кричати, ображати, битися. Тому завданням виховання дитини є не усунення її агресії, а навчання адекватнопроявляти свої негативні почуття: гнів, обурення, неприйняття. Саме тому, що дитина не вміє усвідомити й висловити по­чуття протесту стосовно значущої особи (батька чи учителя), у неї може вини­кати «безпредметна агресивність» — розповсюдження почуття злості на слабші та безпечні об’єкти — на дітей, тварин, предмети. Причи­ною підвищення дратівливості також можуть бути фізичні чи психо­логічні проблеми дитини, які виснажують її, підвищують збудженість та імпульсивність.

1. Не сваріть дитину за те, що вона посміла гніватися на Вас. Навпаки, поставтеся до її обурення з розумінням й повагою: допоможіть їй усвідомити і сформулювати свої претензії до Вас тільки тоді, коли емоції вщухнуть, розкажіть дитині про те, як Ви переживали, коли вона виявляла свій гнів. Знайдіть разом із нею вдалу форму висловлювання претензій.

2.   Поспостерігайте за собою. Дуже часто ми самі придушуємо своє роздратування, терпимо його доти, доки воно не вибухне, як вулкан, яким уже не можна керувати. Набагато легше й корисніше вчасно помітити своє незадоволення і проявити його так, щоб не принизити дитину, не звинуватити, а просто виявити своє незадово­лення.

3.   Учіть дитину розуміти себе та інших. Якщо дитина навчиться усвідомлювати свої почуття й почуття інших, вона зможе свідомо оби­рати мирні форми боротьби і захисту.

Тривожність:

       Дитячі страхи є нормальною реакцією дитини, яка усвідомлює недостатність своїх можливостей. У міру розвитку умінь дитини одні страхи зникають, а інші з’являються, бо дитина усвідомлює нові небез­пеки. Відсутність страхів не є показником благополуччя. Здорова ди­тина — та, яка не боїться боятися. Шкідливими страхами є ті, що обме­жують розвиток можливостей дитини (вона не пробує досягти того, чого хоче) або підривають її здоров’я — погіршують сон, знижують апетит, псують настрій, виводять із рівноваги.

Такі страхи потребують спеціальної уваги батьків.

1. Оскільки «нездорові страхи» характеризуються тим, що діти «бояться боятися», то насамперед допоможіть дитині спокійно сприйма­ти сам факт наявності страхів. Якщо вона вирішить, що боятися — це неприпустимо погано чи соромно, вона уникатиме неприємних  ситу­ацій і ніколи не зможе навчитися долати їх.

2.  Не лякайтеся страхів своєї дитини, не намагайтеся відвертати її увагу від спогадів про страшний сон чи страшну фантазію. Якщо ми відганяємо страх — він переслідує нас і атакує тоді, коли ми наймен­ше захищені від нього.

3.  Допоможіть своїй дитині зустрітись із її страхом у безпечній атмосфері: коли ви поруч, коли вона почувається спроможною протис­тояти страху. Нехай вона розповість чи намалює вам те, що її лякає, і отримає від вас розуміння й підтримку. Малюнок розірвати, це  допоможе  звільнитися  від  страху.

4.  Необхідно, щоб дитина зрозуміла, що боятися не соромно, що всі (і ви також) чогось боялися, нехай вона повірить у те, що теж змо­же опанувати свій страх.

5.  Нехай вас не бентежать невдалі спроби вашої дитини подолати свій страх. Хваліть її за незначні досягнення, відзначайте найменший прогрес: «Страх став трохи меншим. Отже, ти його поступово долаєш».

Неправдивість:

Дитячу брехню батьки часто сприймають як катастрофу, як прояв найгірших рис характеру: хитрості, підступності, боягузтва.

«Чому вона бреше,— дивуються батьки?— Адже ми її навіть не кара­ємо!» Проте запитання доцільніше ставити інакше: не «чому вона бре­ше?», а «що їй заважає говорити  правду?» Це може бути страх упасти у власних очах («Я?— хороша, я не могла цього зробити»); страх втратити любов батьків («Мама любить мене добру, а тепер виявилося, що я погана!»); страх протистояти дорослим («Я не хочу це робити, але ж я не можу відмовити старшим — легше збрехати, що вже зробила»). Як правило, дитина не усвідомлює цих причин, тому запитувати в неї «Чому ти збрехала?» — не варто. Необхідно самим визначити обмеження дитини і допомогти їй їх подолати.

1.  Не провокуйте брехливість дитини в тих ситуаціях, де, як Ви знаєте, їй важко зізнатись. Коли Ви заганяєте її в пастку запитанням: «Ти знову брав …?!», — то дитина не може втриматися від брехні: «Ні! Не брав!» А далі вже можна лише наполягати на своєму.

2.  Замість того, щоб «відчувати брехню» та  докоряти  дитині краще  « повправляйтеся в умінні правдиво зізнаватися». Виберіть ситуацію, де дитина відчує провину, створіть сприятливу атмосферу, допоможіть дитині проаналізувати ситуацію, допоможіть їй знайти слова для визнання провини. «Я сама не розумію, як це сталося. Мені дуже шкода, що я зробила…. Я не хотіла тебе засмутити…» тощо.

3.  Забезпечте приємне емоційне підкріплення перемоги дитини над собою. Якщо вона відчує, що визнавати свої помилки не страшно, а навіть приємно, вона легше піде на це наступного разу.

4.  Не сподівайтесь, що після визнання своїх помилок дитина їх не повторюватиме. Потрібен  час та  звичайно  Ваші  зусилля.

Неслухняність:

Неслухняність є однією з найбільших проблем виховання. Коли ди­тина не слухається, батьки відчувають свою безпорадність, безсилля, страх, сприймають неслухняність як прояв нелюбові чи неповаги до себе.

Насправді неслухняна дитина може дуже любити й поважати своїх батьків. Просто вона відчуває в собі силу відстоювати свої бажання, або потребу перевірити любов батьків («Поступаються — отже, люб­лять»), або прагнення в такий спосіб виявити свою образу («Ти не хо­чеш для мене, а я не буду для тебе»). Отже, в основі неслухняності дитини можуть лежати  певні проблеми в стосунках, проте надмірно слухняна дитина завжди нездорова. Вона невпевнена в собі, несамостійна, тривожна.

1.    Спробуйте зрозуміти, що лежить в основі пручань дитини.

2.  Коли наполягаєте на своєму, намагайтеся не позбавляти дитину своєї любові, не принижувати її гідності («Я б із задоволенням тобі дозволила, але, на жаль, не можу.»)

3.  Якщо дитина не виконує ваших вимог це  говорить  про  те,  що  їх  дуже  багато — скоротіть їхню кількість спочатку до 3 — 4-х головних. Потім  коли дитина звикне  та  безконфліктно  виконуватиме їх спробуйте  вводити  інші.  Давайте  час дитині  відпрацювати  нові звички.

4.  Для того, щоб дитина навчилася виконувати Ваші вимоги, кра­ще застосовувати заохочення, ніж покарання. Негативне підкріплення може сформувати лише відразу до відповідної діяльності, позбавити бажання виконувати вказівки дорослих.

Гіперактивність:

   Непосидюща дитина — це не просто постійний галас і метушня в домі, це й постійний страх за її життя і здоров’я. Немає такої щілини чи отвору, куди вона не сунула б носа чи пальця, немає заборон, яких вона не порушувала б.

   Причиною такої нестриманості, як правило, є тимчасове перева­жання сили збудження нервової системи над силою гальмування. Цей дисбаланс компенсується у 10—14 – річному віці, коли дитина вже здатна контролювати себе. Проте якщо дитину переконати в тому, що вона неслухняна, некерована, неуважна, байдужа до інших, тоді вона не ста­не використовувати цю здатність, бо не віритиме у свої сили. Отже, головне завдання батьків гіперактивної дитини — не нав’язати їй негативне ставлення до себе та світу.

1.     Не варто сподіватися, що бурхлива фізична активність вивільнить енергію малюка. Навпаки, коли він перевтомлений, він стає перезбудженим і ще менш керованим. Тому краще уникати ситуацій, що перезбуджують дитину, а її енергію варто спрямовувати в необхідне русло.

2.     Підтримуйте вдома чіткий розпорядок дня . Час прийму їжі,  виконання домашніх завдань і сну.

3.     Намагайтеся зайняти дитину тим, що її цікавить. Поки вона за­хоплена улюбленими справами, ризик, що в неї виникнуть небажані імпульси, — мінімальний.

4.      Головна  вимога у  спілкуванні з  дітьми єдність вимог з  боку дорослих. Не  можна,  щоб  мама  щось дозволяла,  а  тато забороняв… Це розосередить дитину і  вона  буде  більш  некерована.

5.     Спробуйте запобігати порушенню Ваших вимог, бо дотриматися їх вона ще не здатна, а чим більшим буде досвід «неслухняності», тим глибшим стане переконаність дитини в тому, що вона погана.

6.     Уникайте по можливості великих скупчень людей. Перебування у великих магазинах, на ринках…  Це чинить на дитину надмірно стимулюючий вплив.

7.     Для того, щоб зупинити енергійну дитину, доцільно переключити її увагу на щось емоційно значуще для неї: «Ой, дивись!», «Я згадала!»

                                   Жадібність:

Навіть дошкільники добре знають, що бути жадібним — це пога­но, вони засуджують жадібність у інших, але багатьом дітям буває важко поділитися своїми іграшками чи ласощами з кимось.

Причиною жадібності дітей третього року життя є особливості їхнього вікового самоусвідомлення: дитина починає відокремлювати­ся від навколишнього світу разом зі своїми особистими речами. Тому для неї «моя чашка», «мій стілець», «мій ведмедик» — це частинка її «Я», яке вона прагне захистити й утримати.

Якщо період самоусвідомлення пройшов не благополучно, більш дорослі діти продовжують виявляти жадібність як незрілу форму відстоювання своїх меж або як негативне ставлення до необхідності чимось із кимось ділитися. У таких дітей ситуації, у яких від них чека­ють прояву «доброти», викликають тривогу або гнів.

1.  Замість того, щоб просити дитину чимось із Вами поділитися — діліться з нею самі та  демонструйте, як Вам це приємно. Ви зможете навіяти дитині відчуття того, що це досить приємний процес.

2.  Уникайте деякий час тих ситуацій, у яких дитина може проде­монструвати свою жадібність. Адже частий прояв негативних форм поведінки закріплює не тільки небажані звички, а й неприємне уяв­лення про себе.

3.  Частіше розповідайте дитині про те, яка вона хороша, що вміє робити, цікавтесь її вподобаннями. Це допоможе їй стати спокійні­шою та впевненішою в собі.

              Надмірна  вразливість:

   Надмірна вразливість, плаксивість чи спалахи гніву, перепади на­строю, неспокійний сон, проблеми травлення, частий головний біль — усе це ознаки нервового виснаження дитини.

   Причиною психоемоційного виснаження може бути якась неприєм­на подія в житті дитини, яка й досі її непокоїть, або хронічне незадо­волення собою — переживання своєї неспроможності бути такою як «треба».

1. Проаналізуйте, коли виникли перші ознаки нервовості, і прига­дайте, що цьому передувало.

2. Допоможіть дитині усвідомити, що її непокоїть, і змінити своє ставлення до цієї проблеми.

3. Відвести більше часу в режимі дня на ті заняття, у яких дитина почувається спокійно і впевнено. Це дасть їй змогу відновити віру у свої сили.

4. Не перевантажуйте дитину такими заняттями, які викликають сильні емоції — позитивні чи негативні: змаганнями, випробування­ми, емоційно насиченими видовищами. Тимчасове дотримання такої «емоційної дієти» дасть змогу знервованій дитині відновити душевну рівновагу, нормалізувати сон, набратися сил.

  Впертість:

     Впертість є виявом наполегливості, але якщо дитина дуже часто вступає в сутички або надто самовіддано відстоює своє, ця риса стає проблемою у спілкуванні.

   Причиною надмірної впертості є неможливість сприйняти чужу позицію, не втративши своєї. Це схоже на поведінку двох баранів, що зустрілися на містку: поступитися для них — означає впасти у прірву. А оскільки кожна здорова і сильна істота прагне вижити, то вони до­кладають усіх зусиль, щоб перемогти.

1.  Щоразу, коли виникають протиріччя, не висловлюйте своєї по­зиції, доки не покажете дитині, що розділяєте її думку: «Ти не хочеш зараз одягати капці, тому що в них незручно бігати». Але спробуйте у свою фразу вкласти повагу і зацікавленість, а не іронію чи осуд.

2.  І тільки тоді, коли дитина відчує, що ви її зрозуміли й не засу­джуєте, переходьте до викладу своєї позиції: «Я згодна, що босоніж приємніше, і я із задоволенням дозволила б тобі, якби не була холод­ною підлога. Але я не можу цього зробити, бо хвилююся за твоє здо­ров’я. Що нам робити?»

3.  Що б вам не відповіла дитина — не суперечте їй, поки не сфор­мулюєте її думку й не отримаєте підтвердження, що ви її правильно зрозуміли. Отже, перед кожним своїм висловлюванням спочатку з по­вагою і зацікавленістю відтворюйте позицію  дитини.

4.  Можливо, вам вдасться знайти компроміс (наприклад, вовняні шкарпетки), а можливо, й ні. Але своїм ставленням до розбіжностей у поглядах ви зможете навчити дитину прислухатися до чужої думки, не втрачаючи, водночас, своєї. Це допоможе дитині не сприймати розбіж­ностей своїх позицій з позиціями інших як загрозу своєму виживанню.