Емоційне вигорання. Зрозуміти, щоб зупинити.

Емоції — значна частинка нас, без них складно себе уявити. Ми часто намагаємося їх приручити, контролювати, пригнічувати або вдати, що їх немає. У кожного своя причина, але емоції — вільні. Вони не можуть бути поганими чи хорошими. Це наші друзі, до яких важливо прислухатись, і важливо почути їх. А часто їхнє мовчання —  теж відповідь.

Що ж робити, якщо емоцій не відчуваєш? Якщо живеш і пам’ятаєш лише їхній слід? Чому їх не чути? І як із цим бути?

Є безліч визначень, що таке емоційне вигорання, але якщо все поєднати — це виключені емоції, замороженість, екзистенціальний вакуум  (відсутність сенсу).

Ознаки емоційного вигорання:

  1. Нічого не тішить.
  2. Знизилась продуктивність.
  3. Усе більше прокрастиную (відкладаю на завтра).
  4. Дратують колеги й рідні.
  5. Немає сил та енергії щось робити.
  6. Починаю ненавидіти улюблену роботу.
  7. Не бачу сенсу й майбутнього в стосунках.
  8. Більше часу проводжу в іграх і соціальних мережах.
  9. Збільшилось вживання тютюну, кави, алкоголю, солодкого і т. д.
  10. Після сну, вихідних, відпустки не відчуваю, що відпочив / відпочила.

Якщо перші шість пунктів про тебе — це початкова стадія вигорання,  від 6 до 10 — середня, усі  — високий ступінь вигорання (!!!).

Унаслідок чого починається емоційне вигорання?

  • Стресові ситуації, що повторюються  й переростають у хронічні.
  • Слабка саморегуляція (коли віддали забагато свого ресурсу або взяли непотрібного більше, ніж змогли понести).
  • Коли “треба” і “мушу” перевищує “цінно” і “хочу”.
  • Недостатність власних ресурсів для відновлення.
  • Коли одна справа переважає над іншими, порушений баланс ролей.

Стадії емоційного вигорання:

Це схоже на поїздку, у якій зламався навігатор, коли вже не знаєш, куди їдеш, але мчиш на швидкості вперед, доки не заглохне двигун.

Перша стадія характеризується зарядженістю, коли активно втілюєш нові ідеї та проєкти, хапаєшся за все.  Така надактивність притуплює чутливість до себе: важко радіти, щирий сміх перетворюється на видавлений, коли наче хочеться, але не плачеться. Відчуття, що емоцію пам’ятаєш, але не відчуваєш.  Хороший приклад спікера на тренінгу: він виглядає активним, як порівняти зі слухачами, у нього наче пропелер. Його емоції чудово виглядають зовні, але він їх не проживає.

На другій стадії людина зупиняється. В знаки дається гора завдань та очікування результату. Тіло бунтує, важче виконувати звичні справи. Людина прокидається з відчуттям втоми, важче задовольняє (ігнорує) базові потреби. На цій стадії усе й усі бісять (!!!). Контакт із людьми, навіть близькими, виснажливий. Є потреба у спокої, побути із собою для відновлення.

Третя стадія — зупинка. Коли нічого не хочеться, починається апатія. Стан “нічого не відчуваю” сприймається як “ніхто не любить мене” (в такому стані неможливо приймати любов). Сумнів у власних силах, компетентності, значущості. Пустота, подекуди суїцидальні думки й, можливо, дії.

І що тепер?

Емоційне вигорання — не вирок, це лише сигнал, що людина прийшла не туди. Це чудова нагода прислухатись до себе, почути, переосмислити, вимкнути шум світу, щоб почути власний голос душі. Емоційне вигорання — чудовий етап для змін: професії, хобі, місця проживання, людей. Важливо піти собі назустріч, заглибитись у власний світ, порозмовляти із собою, поставити собі запитання:

— Де я зараз, чи подобається мені це місце? Чи подобаються мені ці люди?

— Чи те, що я роблю, є справою моєї душі? Чому я це роблю? Чи хочу продовжувати?

— Чи мої цілі справді мої? Де в моєму житті моє, а де нав’язане іншими? Що я хочу залишити, а що мені не потрібно?

— Чого я хочу? Чому я цього хочу? Чи хочу я заради цього жити?

Питань може бути безліч, важливо наодинці із собою знайти сміливість чесно відповісти.

Що із цим робити?

– Дати собі спокій, звільнитися від навантажень у всьому: тіло, психіка, душа.

– Відновлення чутливості. Якщо не знаю, чого хочу, орієнтир на “не хочу” (не хочу цього чаю, цього фільму, цього спілкування, цієї книги і т. д.).

– Знаходження власного ресурсу (який би завжди був під рукою) для життєстійкості.

– Просити про допомогу, в ідеалі професійну (у психологів, в окремих випадках психіатрів). Хорошою підтримкою будуть близькі люди, які приймають без оцінювального судження. Просити про допомогу нормально (!!!).

Потурбуйся про себе з любов’ю, адже ліпше, ніж ти, тебе не знає ніхто. . Ти можеш бути собі опорою. І те, що ти читаєш зараз, — свідчення  того, що шлях до себе почато.

Залишити відповідь