Загальна Декларація Прав Людини  — декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо. Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої Світової Війни і представляє першоглобальне вираження невід’ємних прав, які мають усі люди.

Декларація складається з 30 статей, які лягли в основу наступних міжнародних договорів, у регіональних документах по правах людини, національні конституції та інші закони. Міжнародний законопроект з прав людини складається з Всесвітньої Декларації Прав Людини, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла два докладних договори, які завершують Міжнародний законопроект про права людини. В 1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй, законопроект набув статусу міжнародного права.

Під час Другої Світової Війни, союзники взяли чотири свободи — свободу слова, свободу віросповідання, свободу від страху і свободу від злиднів — як свої основні цілі війни. Статут Організації Об’єднаних Націй «знову підтвердив віру в основні права людини, гідність та цінність людської особи» і передав законопроект в комісії всіх членів-держав, щоб забезпечити «додержання прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови чи релігії».

Коли по Другій світовій війні злочини Нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньою чітко визначає права, про які йдеться. Виникла потреба прийняття загальної декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН^[3].

Декларація введена в експлуатацію в 1946 році і була розроблена протягом двох років Комісією з прав людини. Комісія складалася з 18 членів різних національностей та політичних поглядів.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948.